Метою освіти є здобуття знань та навичок з певного предмету і відхід від шаблонів та застарілих поглядів на навчання (як наприклад у системі вчитель (авторитет) – учень) – це якісна заміна методики навчання. Ціль – це не навчання як таке, а знання в чистому вигляді, відтак це не трагедія, якщо хтось чогось не знає, знати всього неможливо! Тому не бійтесь визнати, що ви чогось не знаєте, але бійтесь не мати бажання дізнатись!
На сайті Вчительська Думка нічого не цікавить нас так, як наші студенти, студенти з точки зору звичайних людей. Те, що вони знають, можуть знати, повинні знати і як ми даємо собі раду з цими знаннями.
Панівною стратегією, що слугує студентам, чи то для самопізнання чи з академічною метою, є метод опитування. Опитування корисне, як стратегія оцінювання, каталізатор діалогу, чи як засіб не зайти в глухий кут. Таким чином цілий розділ навчання може стати важливим питанням. Іншими словами, питання, що виходять за межі змісту, знаходяться десь між студентами та контекстом.
Запитання куди важливіші ніж відповіді, для яких вони і задумані. Відповідь це наслідок, що змушує студента організувати суть таким чином, щоб задовольнити того, хто поставив запитання, а це в свою чергу, зміщає центр тяжіння від студента до викладача. В світлі цього, було цікаво знайти візуалізацію, подану вище.
Говорити “я цього не знаю”, це нормально. Навчайте своїх студентів розвивати запитання, бо це допомагає подолати плутанину у власній голові.
Ребека Зуніга, яка створила цю наочність, отримала натхнення від Хізер Уолперт-Гоурон (вчитель середньої школи, автор книжок з педагогіки) з її ресурсу Едутопія а також з її власного сайту tweenteacher. Графіка просто чудова, але що саме знайшло відгук в мені, так це “я не знаю”. Традиційно цю фразу сприймають як недолік. “Я не знаю” це значить, що “я упустив ту інформацію, яку мав би знати”.
Використовуючи запитання, припускається, що студент має мати певну відповідь на нього. Бачите? Що там відбувається? Вчитель, пошепки: “Я знаю відповідь. І ви теж повинні. Дайте відповідь на моє запитання”. І що далі? Упс.
Вартість відповіді визначає сам вчитель. Це така собі грошова одиниця викладача. Вартість відповіді у знаннях, але також у тривалій залученості в процес навчання, бо це процес зосереджений на студентові, а також самодостатній. Частково це тому, що центр тяжіння повертається до студента, де і повинен бути. І раптом збій: вчителювання у формі добре налагодженої вистави в класі не працює, а набуває форми що потребують студенти.
Відтак відповідь “я не знаю” не лише стає відправною точкою до знаходження відповіді, чи заготовленого шаблону для сильно важливого розумного запитання. Радше вона повертає навчання студентові і повертає шальки розуміння до всесвіту знань.
Вчитель: Яка форма правління найкраще заохочує інновації?
Студент: Демократія?
Вчитель: Чому?
Студент: Тому що в США багато новацій, а ми ж демократія?
Вчитель: А новаторства виникають завдяки такій формі правління чи навпаки?
Студент: Завдяки.
Вчитель: Чому ти так гадаєш?
Студент: Не знаю.
Ось вам і зсув. Це вже не гра в кота і мишку. Тут вже залучені емоції. Тяжіння на боці студента. Ініціатива тепер в руках студента, але так як не чітко зрозумілий шлях далі, суть, контекст, переходить за інтеракцію між вчителем та учнем до будь чого завгодно тільки не до інтеракції між вчителем та учнем. Відповідь тут. Відповідь там. А там, це саме там, де мені і слід бути.
Навчання вийшло за межі класної кімнати; тепер воно може зростати.
Сила відповіді “я не знаю”
автор Террі Хеїк
переклад: Станіслав Поліщук