Навіщо нам потрібні невирішені завдання і що буде, якщо їх вирішити
Світлана Скарлош
Десять років у школі, п’ять — в інституті, три репетитори і незліченні спроби самостійного вивчення англійської мови закінчилися знанням алфавіту, вмінням порахувати до двадцяти та поодинокими словами типу book, cat, apple. Що це — слабкість розуму? Тотальна нездібність до іноземних мов? Я би давно впала у розпач, якби не знала, що безліч людей окрім мене стикаються з такою ж проблемою. Усі вони вивчають англійську, тому що «дуже треба».
Отже, треба — кому? «Особисто мені не треба, — говорить мій колега, — я досі якось обходився, та й далі цілком обійдуся. Але вітчим мені завжди казав: «Будь-яка освічена людина повинна знати англійську мову. Вчи! В іншому випадку сам обмежиш свої можливості». Так він піклувався про мене. Ось я й вчу — дотепер. Давно би кинув, але чомусь не виходить — ні вивчити, ні кинути».
Здавалося б, уся проблема в тому, що людина вчить мову не за власним бажанням, а тому що «треба» комусь іншому. Тобто немає особистої мотивації. Але в процесі психотерапії виявляється, що йдеться тут про відносини, а не про англійську: продовжувати вивчати мову означає виражати подяку вітчимові за турботу. Перестати вивчати – відхилити цю турботу. Тобто знехтувати вітчимом. Таким чином, доросла людина залишається на позиції дитяти, хоча реально вже має більше як тридцять років. А оце «дякую» можна би було сказати і прямо, без репетиторів і курсів.
Але уявімо, що людина сама, з доброї волі бажає вивчати оцю горезвісну англійську. Маємо мету, маємо мотив. Як в мене. «Якщо я вивчу англійську… — говорю я собі мрійливо, — буду мандрувати по всьому світові… читати зарубіжні видання з психології кожного дня… їздити на міжнародні наукові конференції… стану видатним науковцем…» (І звісно, тільки незнання англійської перешкоджає такому моєму світлому майбутньому.)
Але… Якщо я дійсно вивчу мову — може виявитися, що справа не тільки у ній. Немає часу читати журнали. Нема грошей їздити закордон. Та й видатним вченим стати якось не виходить. І щоби не стикатися з цією реальністю, краще не знати англійської. І тим самим підтримувати ілюзію «прекрасного завтра»: адже лишилося зовсім трішечки — тільки вивчити англійську…
Або ще одна історія. Мати трьох дітей — величезний борг за квартиру, два кредити, безробітний чоловік і затримка розвитку в молодшої дочки — натхненно вчить англійську, відкладає заради неї усе. Кожного разу, коли потрібно вирішувати якісь буденні питання, вона іде до репетитора — втікає туди, як до найнадійнішого притулку. Але якщо уявити, що англійська таки вивчена, їй доведеться вигадувати собі іншу вкрай нагальну справу. Шукати нового притулку.
До чого тут англійська? В принципі, ні до чого. Замість неї легко можна підставити будь-яке інше роками не вирішуване питання. Схуднути. Кинути курити. По-справжньому зайнятися спортом. Написати книгу. Організувати фотовиставку. Що завгодно. Якщо ж дійсно важливо отримати результат, слід запитати в самого себе: навіщо мені НЕ досягати цієї цілі? В чому суть НЕдосягнення? Що насправді зміниться, якщо я завтра вивчу англійську / схудну / напишу книгу / займуся спортом? Може виявитися, що недосягнення і є та ціль, яку ми реалізовуємо, коли занотовуємо у свій записник чергове завдання.
Опубліковано в журналі «Кот Шрёдингера» №6 (08) за червень 2015 р.
Переклад з російської Стрижкової О.