© KI SCHOOL
© KI SCHOOL
Ірина Соджак, викладач англійської мови Школи конкурентних рішень KI School
© KI SCHOOL
Ранок п’ятниці 25 жовтня почався, як завжди, зі студентів і занять, а трішки пізніше прийшло усвідомлення того, що вже ввечері мене чекає далека дорога, — 9-денна поїздка, — а валіза ще не зібрана.
Почалась організаційна і моральна підготовка до туру, яка супроводжувалася цілком природним хвилюванням. Проте інтуїція підказувала, що тур буде вдалим і пам’ятним. Як звично, вона не помилилася. Але і без пригод не обійшлося…
© KI SCHOOL
Після складного і неорганізованого виїзду зі Львова із запізненням на годину нам з Юрком стало страшнувато, як ми керуватимемо такою масою людей (70 осіб). Величезний двоповерховий автобус із труднощами притулився поміж автомобілів біля палацу Гната Хоткевича. Коробки з яблуками і круасанами, палети з водою спільними зусиллями носились до автобуса… мольберти і пензлики позабувалися… прощання із батьками-бабцями-дідусями затягнулось… костюми носились і носились… суперечки, хто де сидить, тривали… але все ж таки нам вдалось вирушити зі Львова о десятій вечора! Попрямували ми нічним переїздом до столиці Угорщини. Кордон перетнули неочікувано легко і швидко, лягли відпочивати.
Будапешт зустрів нас теплим ранковим сонечком і привітними усмішками.
Як виявилось, угорці таки непогано розмовляють англійською, особливо молоде покоління. Почався рахунок угорських форинтів, діти побігли до зоопарку, дорослі — хто куди для самостійного знайомства з містом. День видався радісним і наповненим щасливими довгоочікуваними зустрічами. Надвечір з горем навпіл нас таки поселили в готель, і перша частина групи вирушила вивчати громадський транспорт Будапешту.
Інша ж частина групи окупувала місцевий “Tesco”. Автобуси-трамваї нам піддались, щоправда, двоє туристів з необережності заплатили 30 євро штрафу за безквитковий проїзд. Моя вам порада: не ризикуйте у Європі кататись у громадському транспорті “зайцем”. Початкова сума була 200 євро…
Після дня, проведеного у Будапешті, в голові вималювалася чітка картинка: тато із сином на роликах у жовто-багряному парку, закохані парочки на березі Дунаю, спокійний вечір на палубі корабля із бокалом шампанського — колаж під назвою “Щастя може бути таким простим”. Якби я тільки вміла малювати…
Хоча, знаєте, це і добре, що малювати я не вмію. Малювати вміли наші маленькі туристи… Але про це згодом.
Вранці китайці забули перевести годинник, що привело до чергової затримки нашого від’їзду на півтори години. Попрямували ми до Відня. Ще в автобусі під час перегляду документального фільму про Австрію частина туристів почала закохуватись у цю сприятливу для життя країну, де є такі доброзичливі мешканці й захопливі краєвиди. Відпустивши туристів у “вільне плавання”, ми з Юрком збирались їхати до Шенбрунну, проте затримались у місті, насолоджуючись хвилькою вільного часу, щоб на повні груди вдихнути містом. Знайшли пам’ятник І. Франку біля церкви св. Варвари, який збиралися демонтувати, назвавши каменяра “антисемітом”.
Поки стояли-фотографували, помітили, що всі перехожі уважно читали підпис, — хто ж це заслужив такої уваги туристів, — і відчули, що докладаємось до популяризації українського в Австрії. 🙂 Решту дня присвятили тому, щоб повністю відчути дух міста — прогулялись по Штадтспарку, 
організували діткам вечерю із місцевою кухнею та вивчили трохи цікавих німецьких надписів, таких як “Bitte füttern!” на смітничку чи “Vorsicht, hier schlafen die Blumenzwiebeln!” біля клумби. Після вечері Відень проводжав нас сильним вітром із дощем, як кажуть, на щастя. Вже пізніше ми зрозуміли чому.
Ніч до Санлісу була спокійною і досить короткою. Після насиченого дня всі спали міцним сном, допоки ранкове сонце не почало пробиватись у вікна. Після сніданку прокидались разом із “Котом у чоботях”, а потім “гуляли” по Лувру і Версалю, переглядаючи документальні фільми. Після приїзду до міста навіть не очікували, що місцевий дяк Мар’ян вітатиме нас вечірньою екскурсією і що на все місто перед пам’ятником французькій королеві Анні Ярославні замість колискової лунатиме гімн України дитячими голосами… Це був перший справжній момент щастя у цій подорожі!
Вранці вирішили не пропустити нагоди і дати можливість художникам передати ідею Анни Ярославни, намалювавши її монастир та резиденцію. До того ж, погода нам сприяла. Цього ж дня усі ці дитячі роботи поїдуть на виставку до Парижа.
Загалом до популяризації свого, рідного, ми добряче приклались у цій поїздці. Після пленеру поїхали до замку Шантії. На жаль, він був зачинений того дня, але це нам не завадило погуляти прилеглою територією і познимкувати просто казкові кадри із навислими над шпилями хмарами. Так само як і не завадило добряче змокнути. 🙂 Хто ж, як не керівники групи, забувають про час, коли бачать перед собою таку красу…
А далі попрямували до Парижа. Зустріли нас із відкритими обіймами: гарно і весело тривало знайомство із працівниками українського дому в Парижі. Почалася підготовка до фуршету і виставки. Французьке вино, сир, помідорчики чері, виноград — все так вишукано… і так (!) , поміж усім цим — два баняки українського борщу! Як же без нього! 🙂
Почався чудовий вечір: виставка робіт українського художника Ореста Манюка, обирання найкращих серед дитячих ескізів і сльози радості на обличчі юної 20-річної художниці, яка півроку тому ще не могла мріяти, що сама потрапить до Парижа, не те що її робота виграє гран-прі і буде виставлена при відкритті церкви у Санлісі 16 листопада.
Ми стали свідками історичної події: українська громада викупила церкву у місті Санлісі, яка кілька днів тому почала функціонувати як храм УГКЦ, при якому діятиме культурний центр Анни Ярославни. Мета його — представляти українську культуру і розвивати українсько-європейське співробітництво. Так, “Україна стоїть лише на порозі до Європейського Союзу, лише чекає, щоб їй дали домашнє завдання, яке потрібно сумлінно виконати” (Олег Коваль), але на поріг вона заходить з розмахом: по всій Україні проводиться акція “Відкрий Європу” для того, щоб донести до українців, що нам потрібно вчитися чужого і навчати європейців свого. У центрі французької столиці гучно лунає український гімн із вуст юного покоління — свідчення того, що ми вже почали ділитися своїм і відкривати для Європи свою багату і правдиву історію. Сам факт, що пам’ятник великій українці стоїть при в’їзді у французьке місто з гордим надписом “Анна Київська — Королева Франції”, говорить про те, що про Україну чули і знають. Може, тому і бояться? 🙂
Ансамбль “Квіти України” ще більше підняв настрій своїми танцями, давши французьким журналістам матеріал для тижневого видання. Низький уклін тренеру пані Ірині та кожному маленькому танцівнику і танцівниці за терпіння, доброту, щирість і позитив.
Вечір тривав… французьке вино лилось… роботи художників та виступ молодого танцювального ансамблю активно обговорювались… а білий рояль тим часом вистукував молоточками українські мелодії, зливаючись із голосами десятків українців у милозвучне “Річка тихо шуміла…” А згодом ці ж голоси звучали аж до Конкорду і Тріумфальної арки, одностайно вигукуючи “Слава Україні! — Героям Слава!”, даючи надію, що все ще у нас буде!
Після повернення в готель, звісно ж, виявилось, що багато ключів діти позабували у номерах і довелося би їх прихистити, щоб не залишати спати на вулиці. Але працівники готелю “Кампаніль” у Санлісі (велика їм за це подяка) подбали про нас і після півночі доробили нам картки-ключі, щоб уникнути незручних ситуацій. Незважаючи на затори, перекриті автобани і довге добирання додому, Джо Дассену, Даліді та Едіт Піаф вдалося змусити нас не звертати на це уваги, бо ми ж у Парижі…
Наступного дня були версальські палаци із садами та шартрський Нотр-Дам, який не залишив байдужим навіть найзачерствіліших.
Велична будівля XI століття змусила затамувати подих і забути про час. Готика, яка не зрівняється ні з чим баченим раніше (нехай мене вибачить Штефансдом у Відні та собор св. Віта у Празі). Після повернення у готель, заколисаний враженнями, майже весь автобус мирно сопів…
А далі був Париж… Трохи більше Парижу… Щасливі обличчя дітей на кораблику, що мандрував Сеною, страх із домішками грандіозного задоволенням від проїзду у паризькому метро вперше у житті і від усвідомлення того, що помаленьку вчаться, як ним користуватись, щоби потім знову повернутися! Радість від відвідин Лувру, одного із найпопулярніших у світі музеїв, вигляду на місто із Ейфелевої башти і запах французьких парфумів в автобусі по дорозі до Праги. Третя ніч у готелі під назвою “Автобус” пройшла непомітно. Прага вразила і зачарувала всіх своїм спокоєм і різноманітністю. Вечірня екскурсія “Тіні старого міста” з місцевою відьмочкою відкрила у дітей друге дихання і підняла настрій наніч.
А далі — спокійний вечір у готелі із колегами за бокалом чеського пива і відчуття того, що ми зробили багато корисного і пережили історичну мить у Франції.
Повертатись додому страшенно не хотілося… Обмін контактами і враженнями, плани на наступні поїздки, цілий набір комедій та співи, а потім — теплі прощання та слова вдячності посеред ночі, багато гостинців для рідних і друзів та щира усмішка задоволення від того, що тур вдався. І ще — значно більша впевненість у тому, що тепер не пропущу жодної нагоди подорожувати далі!
Що залишилося після поїздки: 4500 км сміху, співів з танцями у всіх фарбах веселки, сотні пам’ятних знимок і задоволені дитячі очі. Що ще потрібно для щастя? 🙂
Подорожуйте! Подорожі навчають значно більше, ніж книги! 🙂 А очі знимкують значно краще за будь-яку камеру.